Читать онлайн книгу "Фрея із Семи Островів"

Фрея iз Семи Островiв
Joseph Conrad


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Фрея – едина дочка Нельсона, власника маленького острова з невеликоi групи островiв, якi прозвали «Сiм Островiв». Крiм краси й гострого розуму вона вирiзнялася урiвноваженим характером i розважливiстю. Фрея стае об’ектом уваги голландського офiцера Хiмскiрка й англiйського шкiпера Джаспера Аллена. Проте перевагу вiддае шкiперу, за що Хiмскiрк мститься: вiн затримуе бриг Аллена й усвiдомлено веде судно на риф, де вiн i гине. Джаспер же найбiльше у свiтi любив тiльки бриг i Фрею, i питання в тому, кого з них вiн любив бiльше.





Джозеф Конрад

Фрея iз Семи Островiв



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *




Фрея iз Семи Островiв

(переклад Б. Носенок)





I


Якось – це було багато рокiв тому – я отримав довгого, багатослiвного листа вiд одного з моiх старих приятелiв i товаришiв по бродяжництву в схiдних водах. Вiн усе ще був там – придбав сiм’ю та сивину вiку. Я представив його собi – погладшав, втягнувся в рутину домашнього життя. Кажучи коротко, його пiймала доля, спiльна для всiх за винятком тих улюбленцiв богiв, яких рано б’е по головi життя, якi вмирають молодими. Лист нагадував послання типу «а ти пам’ятаеш?..» – сумний лист, звернений до минулого. Мiж iншим, там значилося: «Напевно, ти пам’ятаеш старого Нельсона…»

Пам’ятати старого Нельсона! Звичайно ж. І почати слiд з того, що його звали зовсiм не Нельсоном. Англiйцi з Архiпелагу звали його Нельсоном, – гадаю, так iм було зручнiше, а вiн нiколи не протестував проти цього. Це було б порожнiм педантством. Справжнiм же його прiзвищем було – Нiльсен. Вiн поiхав на Схiд до появи телеграфного кабелю, служив у англiйських фiрмах, одружився з англiйкою, протягом багатьох рокiв був одним iз нас: довгi роки торгував й у всiх напрямках зборознив Схiдний архiпелаг – уздовж i впоперек, по дiагоналi й перпендикулярно, колами, напiв колами, зигзагами i вiсiмками. Так тривало роки й роки.

Не було жодного закутка в цих тропiчних морях, куди б тишком-нишком не проник iз наймиролюбнiшими намiрами пiдприемливий старий Нельсон (чи Нiльсен). Його слiди, якщо нанести iх на мапу, покрили б, наче павутиною, всю карту Архiпелагу – всю за винятком Фiлiппiн. Вiн нiколи не наближався до цiеi дивноi мiсцини. Його утримував якийсь незрозумiлий страх перед iспанцями, точнiше – перед iспанською владою. Важко сказати, чого вiн побоювався. Може, у якийсь момент свого життя вiн читав розповiдi про iнквiзицiю.

Однак вiн узагалi боявся того, що називав «владою». Мова йде не про англiйську владу: до англiйцiв вiн ставився з довiрою i повагою. Йдеться про двi iншi нацii, якi правили в цiй частинi свiту. Вони викликали у нього неприязнь i страх. Голландцi лякали його менше, нiж iспанцi, але вiн ставився до них iз ще бiльшою недовiрою: справдi, надзвичайно пiдозрiло. Голландцi, на його думку, здатнi були «зiграти погану штуку з людиною», яка мала нещастя iм не сподобатися. В них були своi закони i правила, але вони не мали й гадки про належне iх застосування. Шкода було бачити, з якою тривожною настороженiстю звертався вiн до тих чи тих офiцiйних осiб, але не варто забувати, що цей самий чоловiк безстрашно тинявся селом канiбалiв у Пiвденнiй Гвiнеi (зауважте, що вiн усе життя був людиною в тiлi й, смiю сказати, здавався вельми апетитним шматочком), пропонуючи бартер, прибуток вiд чого не перевищував п’ятдесяти фунтiв.

Пам’ятати старого Нельсона! Ще б пак! Правда, жоден iз мого поколiння не знав Нельсона в днi його розквiту. В наш час вiн уже «вiдiйшов вiд справ». Купив, а можливо, орендував у султана частину маленького острiвця з невеликоi групи, званоi «Сiм Островiв», що лежала трохи на пiвнiч вiд Банки. Вважаю, це була законна угода, але я не маю жодного сумнiву, що, будь вiн англiйцем, голландцi знайшли б пiдставу викурити його звiдти без всяких церемонiй. У цьому разi справжне його прiзвище послужило йому вiрну службу. Голландцi дали йому святий спокiй як невибагливому данцю, чия поведiнка була цiлком нормальною. Вклавши всi своi грошi в обробку землi, вiн, природно, намагався не викликати навiть тiнi непорозумiння i, керуючись саме цими розсудливими мiркуваннями, не надто прихильно поглядав на Джаспера Аллена. Однак про це – пiзнiше. Так! Усi ми добре пам’ятаемо великий гостинний бунгало, споруджений на схилi острова, всi ми пам’ятаемо старого Нельсона – його огрядну фiгуру, одягненого завжди в бiлу сорочку й штани (у нього вкоренилася звичка за будь-якоi нагоди знiмати свiй альпаковий пiджак), його круглi блакитнi очi, розпатланi пiсочно-бiлi вуса, що стирчали на всi боки, як голки розсердженого дикобраза, його манiр несподiвано сiдати й обмахуватися капелюхом. Проте не мае сенсу приховувати те, що найкраще ми пам’ятаемо його дочку, яка в той час приiхала на острiв, оселилася з ним i стала такою собi Ледi Островiв.

Фрея Нельсон (або Нiльсен) була однiею з тих дiвчат, якi зостаються в пам’ятi надовго. Овал обличчя був прекрасний. У цiй чарiвнiй рамцi гармонiйне розташування всiх рис i яскравий рум’янець справляли враження здоров’я, сили i, якщо можна так висловитися, несвiдомоi самовпевненостi – чудовоi примхливоi рiшучостi. Я не хочу порiвнювати ii очi з фiалками – вони були променистi й не такi темнi. Розрiз очей був широкий, i вона завжди дивилася на людей вiдкрито й прямо. Я нiколи не бачив цих довгих темних вiй опущеними, – гадаю, iх бачив Джаспер Аллен як особа привiлейована, – але я не сумнiваюся, що вона справляла приемне, чарiвне враження. Вона могла, – Джаспер розповiдав менi про це якось зi зворушливим iдiотським захопленням, – сiсти на свое волосся. Так, це можливо, цiлком можливо. Менi не судилося спостерiгати цi чудеса. Я задовольнявся тим, що милувався ii витонченою зачiскою, що дуже пасувала iй, пiдкреслюючи красиву форму ii голови. У напiвтемрявi, коли жалюзi на захiднiй верандi бували опущенi, або в тiнi фруктових дерев бiля будинку, ii пишне блискуче волосся, здавалося, випромiнювало свое власне золотаве свiтло.

Вона зазвичай одягалася в бiле й вдягала короткi спiдницi, якi не заважали ходьбi й вiдкривали ii витонченi, зашнурованi коричневi черевики. І тiльки блакитна обробка iнодi оживляла ii костюм. Нiякi фiзичнi зусилля начебто не втомлювали ii. Я якось бачив, як вона вийшла з човна пiсля довгоi прогулянки на сонцi (вона багато гуляла): подих ii був, як i ранiше, рiвним, i жодна волосинка не вибилася з ii зачiски. Вранцi, коли вона виходила на веранду, щоб подивитися на захiд, у бiк Суматри, вона здавалася такою ж свiжою й осяяною, як крапля роси. Однак крапля роси – це явище одного моменту, феномен вельми ефемерний, а Фрея була жива й зовсiм не ефемерна. Я пам’ятаю ii округлi сильнi руки з тонкими зап’ястками, широкi й мiцнi, здiбнi кистi рук iз тонкими пальцями.

Я не знаю, чи справдi вона народилася на морi, але менi вiдомо, що до дванадцяти рокiв вона плавала зi своiми батьками на рiзних кораблях. Пiсля того як старий Нельсон втратив дружину, перед ним постало серйозне питання – що робити з дiвчинкою. Одна добра ледi з Сiнгапуру, розчулена його нiмим горем i скрутним становищем, запропонувала взяти на себе турботу про Фрею. Ця угода тривала шiсть рокiв, а тим часом старий Нельсон (або Нiльсен) «вiдiйшов вiд справ» i влаштувався на своему островi. Ось тодi й було вирiшено (оскiльки добра ледi iхала в Європу), що його дочка мае приеднатися до нього.

Як першу й найважливiшу пiдготовку до цiеi подii старий замовив негайно через свого сiнгапурського агента «величезний» рояль Штайна i Ебгарта. Тодi я командував маленьким пароплавом, який торгував з островами, i менi було дещо вiдомо про «величезний» рояль Фреi, бо на мою долю випало вiдвезти його до неi. Насилу вивантажили ми величезний ящик на пласку поверхню скелi серед чагарникiв, i пiд час цiеi морськоi операцii ледь не вибили дно в однiй iз моiх шлюпок. Участь у цьому пiдприемствi брала вся команда, разом iз механiками й кочегарами, i, вклавши сюди всю свою винахiдливiсть, вдавшись до важелiв, канатiв, валiв i нахилених площин iз намилених дощок, працюючи на сонцi, подiбно до стародавнiх египтян, що споруджували пiрамiди, ми дотягли його до дому й поставили на захiднiй верандi, що була в бунгало за вiтальню. Потiм ми обережно вибили дошки ящика, i перед нами, нарештi, постало це масштабне чудовисько з рожевого дерева. З побожним хвилюванням ми дбайливо присунули його до стiнки i вперше за цiлий день зiтхнули вiльно. Безсумнiвно, це був найважчий предмет на всьому островi з дня створення свiту. Гучнiсть звукiв, якi вiн видавав у цьому бунгало (що вiдiгравав роль деки), була воiстину дивовижною. Вiн солодко гримiв прямо над морем. Джаспер Аллен казав менi, що рано вранцi на палубi «Бонiто» – його дивно швидкого й гарного брига – вiн абсолютно чiтко чув, як Фрея розiгруе гами. Правда, цей хлопець завжди кидав якiр нерозважливо близько вiд берега, про що я йому не раз казав. Звичайно, цi моря спокiйнi до одноманiтностi, а Сiм Островiв – особливо тихе й безхмарне мiстечко. Але все ж iнодi полуденна буря над банком або навiть один iз тих лиховiсних густих шквалiв вiд далекого берега Суматри раптово влаштовували вилазку на острови, заволiкаючи iх на двi-три години вихорами й синювато-чорним мороком – надзвичайно зловiсним. Тодi опущенi очеретянi жалюзi вiдчайдушно стукали вiд поривiв вiтру, все бунгало здригалося дощенту, i тодi Фрея сiдала за рояль i в слiпучих спалахах громовицi грала дику музику Вагнера, а навколо обрушувалися громовi удари, вiд яких волосся ставало дибки. В такi хвилини Джаспер застигав на верандi, милуючись ii гнучкою, стрункою фiгурою, дивним сяйвом ii бiлявого волосся, швидкими пальцями на клавiшах, бiлизною ii шиi… а там, бiля мису, бриг здiймався, натягуючи канати у якiйсь сотнi ярдiв вiд небезпечних, до блиску чорних скель. Ух!

І причина цього, якщо хочете, була одна: коли вiн повертався вночi на борт i опускав голову на подушку, то вiдчував, що вiн так близько вiд своеi Фреi, яка спала в бунгало, як тiльки можливо за цих обставин. Чи чули ви про щось подiбне? І, зауважте, цей бриг мав стати будинком – iхнiм будинком – плавучим раем, який Джаспер поступово споряджав, як яхту, щоб блаженно проплавати на ньому все свое життя разом iз Фреею. Дурень! Проте хлопець завжди ризикував.

Пам’ятаю, якось я спостерiгав iз веранди разом iз Фреею, як бриг наближався з пiвночi до мису. Мабуть, Джаспер побачив дiвчину у свою довгу пiдзорну трубу. І що ж вiн зробив? Замiсть того щоб плисти милю-iншу вздовж берега, а потiм за всiма морськими правилами кинути якiр, вiн знайшов просвiт мiж двома огидними старими зубчастими рифами й раптово повернув кермо, стрiлою пустивши туди бриг. Усi вiтрила його тремтiли й трiщали так, що цей трiск ми могли чути на верандi. Мушу вам сказати, що я свиснув крiзь зуби, а Фрея вилаялася. Так! Вона стиснула своi мiцнi кулаки, тупнула нiжкою в красивому коричневому черевику й сказала:

– Чорт забирай!

Потiм, глянувши на мене, злегка почервонiла, правда, не дуже сильно, сказала:

– Я забула, що ви тут, – i засмiялася.

Так i було, так i було. Коли з’являвся Джаспер, вона забувала буквально про все. Стривожений цiеi божевiльною витiвкою, я не втримався, щоб не звернутися за спiвчуттям до ii здорового глузду.

– Ну чи не дурень вiн! – з почуттям сказав я.

– Повний iдiот, – гаряче погодилася вона, прямо дивлячись на мене своiми широко розкритими серйозними очима, а на щоках ii грали усмiхненi ямочки.

– І все це, – наголосив я, – тiльки для того, щоб зустрiтися з вами на якiсь двадцять хвилин ранiше.

Ми чули, як опустився якiр, а потiм вона вдала себе дуже рiшучою й загрозливою.

– Зачекайте хвилинку. Я навчу його.

Давши менi iнструкцii, вона пiшла у свою кiмнату й зачинила дверi, залишивши мене одного на верандi. Задовго до того, як на бригу були прибранi вiтрила, з’явився Джаспер, стрибаючи через три сходинки. Вiн забув привiтатися й нетерпляче поглядав туди й сюди.

– Де Фрея? Хiба ii щойно тут не було?

Коли я пояснив йому, що вiн буде позбавлений радостi бачити мiс Фрею протягом цiлоi години з однiею тiльки метою «провчити його», Джаспер заявив, що, безсумнiвно, це я ii налаштував проти нього, i вiн боiться, як би йому не довелося пристрелити мене якогось прекрасного дня. Вона i я дуже подружилися. Потiм вiн кинувся на стiлець i почав розповiдати менi про свое плавання. Однак правда в тому, що хлопець по-справжньому страждав. І це було помiтно. Голос у нього обiрвався, i вiн сидiв мовчки, дивлячись на дверi з виразом обличчя, повним страждань. Це факт… А ще смiшнiше було те, що менше нiж через десять хвилин дiвчина спокiйнiсiнько вийшла зi своеi кiмнати. І тодi я пiшов. Я вiдправився розшукувати старого Нельсона (або Нiльсена) на заднiй верандi – його власному куточку, що дiстався йому пiсля розподiлу будинку, – з благим намiром втягнути його в розмову, щоб вiн не надумав, чого доброго, бродити навколо кiмнати, i не пролiз би через незнання туди, де в ньому наразi не було потреби.

Вiн знав про прибуття брига, але не знав, що Джаспер уже з його дочкою. Менi здаеться, вiн думав, що за цей час неможливо дiйти до бунгало. Будь-який батько вчиняв би так, як вiн. Вiн пiдозрював, що Аллен закоханий у його дочку. Птицi в повiтрi й риба в океанi, бiльшiсть торговцiв Архiпелагу i всi жителi Сiнгапуру про це знали. Але вiн нездатний був зрозумiти, до якоi мiри дiвчина захоплювалася ним. У нього склалося враження, нiби Фрея занадто розумна, щоб захопитися ким би то не було – захопитися, я хочу сказати, до такоi мiри, коли нiякий контроль здорового глузду вже неможливий. Нi, не це змушувало його сидiти на заднiй верандi й нишком страждати пiд час вiзитiв Джаспера. Його турбувала голландська «влада». Рiч у тiм, що голландцi косо дивилися на Джаспера Аллена, власника й шкiпера брига «Бонiто». Вони вважали його занадто заповзятливим у торгових справах. Не знаю, чи вчиняв вiн будь-що протизаконне, але, менi здаеться, його палка енергiя була неприемна цим тугодумним, повiльним людям. Нехай там як, на думку старого Нельсона, капiтан «Бонiто» був справним моряком i славним хлопцем, але знайомство з ним швидше було небажаним для нього. Воно, бачте, дещо компрометувало його. З iншого боку, вiн не хотiв просто попросити Джаспера забратися геть. Бiдолаха Нельсон сам був славним хлопцем. Я думаю, вiн посоромився б образити почуття навiть якогось кудлатого канiбала – хiба що пiд впливом сильного роздратування. Я кажу – почуття, але аж нiяк не тiло. Коли в хiд пускалися списи, ножi, сокири, дубини або стрiли, старий Нельсон умiв постояти за себе. У всiх iнших вiдносинах душа його була боязкою. Отже, вiн сидiв зi стурбованою фiзiономiею на заднiй верандi й усякий раз, як до нього долинали голоси його дочки i Джаспера Аллена, роздував щоки, а потiм похмуро зiтхав iз виглядом вкрай пригнiченоi людини.

Зрозумiло, я висмiював його страхи, якими вiн почасти зi мною дiлився. Вiн до певноi мiри рахувався зi мною i поважав моi думки – не за моi моральнi якостi, але за те, що я пiдтримував нiбито добрi вiдносини з голландською «владою». Я знав напевно, що головне джерело його страхiв – губернатор Банки – чарiвний, запальний, добросердний контрадмiрал у вiдставцi, – без сумнiву, симпатизував йому.

Я завжди акцентував його увагу на цiй втiшнiй гарантii, й чоло старого Нельсона (або Нiльсена) зазвичай на секунду прояснялося. Але потiм вiн починав похитувати головою з таким виглядом, нiби хотiв сказати: все це чудово, але в самiй природi голландськоi влади прихованi такi глибини, що нiхто, крiм нього, не може iх пiзнати. Яка безглуздiсть!

У той день, про який я кажу, старий Нельсон був особливо дратiвливий. Я намагався розсмiшити його веселою i дещо скандальною iсторiею, що трапилася з одним iз наших спiльних знайомих у Сайгонi, як раптом вiн несподiвано вигукнув:

– Якого бiса йому тут потрiбно? Навiщо вiн сюди прийшов?

Зрозумiло, що вiн не чув жодного слова. Це мене розлютило, бо анекдот справдi був хороший. Я пильно подивився на нього.

– Заспокойся! – вигукнув я. – Невже тобi невiдомо, навiщо Джаспер Аллен сюди приходить?

Це був перший зрозумiлий натяк, який я будь-коли робив, – натяк на справжнiй характер стосункiв мiж Джаспером i його дочкою. Вiн вислухав його дуже спокiйно.

– О, Фрея – дiвчина розумна, – неуважно пробурмотiв вiн, а його уявний погляд був, без сумнiву, прикутий до «влади». Нi, Фрея недурна. Щодо цього вiн не турбувався. Вiн рiшуче нiчого проти не мав. Вона просто проводила з ним час; хлопець ii розважае, i бiльше нiчого.

Коли проникливий стариган перестав бурмотiти, в будинку запанувала тиша. Тi двое проводили час дуже тихо i, безсумнiвно, вiд щирого серця. Яку бiльш поглинальну й менш гучну розвагу вони могли знайти, нiж будування планiв на майбутне? Сидячи поруч на верандi, вони, мабуть, дивилися на бриг – третього учасника в цiй захопливiй грi. Без нього не було й майбутнього. Вiн був для них i щастям, i будинком, i великим вiльним свiтом. Хто це порiвнював корабель iз в’язницею? Нехай мене з ганьбою повiсять на нок-реi, якщо це справедливо. Бiлi вiтрила цього судна були бiлими крилами – мабуть, «крилами» звучить поетично, – бiлими крилами iхнього легкого кохання. «Легкого» – це стосуеться швидше Джаспера. Фрея, як всi жiнки, мiцнiше трималася мирських умовностей.

Однак Джаспер вiдiрвався вiд землi того самого дня, коли вони разом дивилися на бриг, i мiж ними простяглося мовчання – те мовчання, яке е однiею-единою досконалою формою спiлкування мiж iстотами, надiленими даром мови, – i коли вiн запропонував iй роздiлити з ним володiння цим скарбом. Звичайно, вiн презентував iй бриг весь, цiлком. Проте його серце було вiддано бригу з тiеi хвилини, коли вiн купив його в Манiлi в лiтнього перуанця у скромному чорному сукняному костюмi, загадковому й велемовному. Може, той вкрав його бiля берегiв Пiвденноi Америки, звiдки, за його словами, приiхав на Фiлiппiни «за сiмейними обставинами». Це «за сiмейними обставинами» звучить виразно добре. Жоден справжнiй кабальеро не стане далi розпитувати пiсля такоi заяви.

А Джаспер, звичайно, був справжнiм кабальеро. Бриг же був весь чорний, загадковий i дуже брудний: потьмянiла перлина моря, або, точнiше, занедбаний твiр мистецтва. Так, вiн, без сумнiву, був художником, цей невiдомий будiвельник, який надав бездоганнi обриси корпусу з найтвердiшого тропiчного дерева, скрiпленого найчистiшою мiддю. Одному Богу вiдомо, у якiй частинi свiту був побудований цей бриг. Сам Джаспер не мiг дiзнатися його iсторiю вiд свого красномовного похмурого перуанця – якщо хлопець був перуанцем, а не переодягненим чортом, як жартiвливо стверджував Джаспер. На мою думку, бриг був такий старий, що мiг належати останнiм пiратам або торговцям невiльниками; а можливо, вiн був клiпером, який перевозив опiй, а колишнiми господарями були, вiдповiдно, торговцi опiумом або контрабандисти.

Хоч би що там було, бриг був повнiстю справним, як того дня, коли його вперше спустили на воду. Вiн плавав-лiтав, як вiдьма, добре слухався керма, немов маленька гичка, ходив пiд вiтрилами, як чарiвне судно, i, подiбно до красивих жiнок, якi прославилися в iсторii своiм бурхливим життям, здавалося, зберiгав секрет вiчноi молодостi. Тому нiчого неприродного не було в тому, що Джаспер Аллен поводився з ним, як закоханий. Таке поводження повернуло бригу блиск його краси. Джаспер покрив його кiлькома шарами кращоi бiлоi фарби так дбайливо, майстерно, артистично накладеноi й пiдтримуваноi в такiй чистотi його заляканим екiпажем iз добiрних малайцiв, що дорогоцiнна емаль, якою користуються ювелiри для своiх виробiв, не могла мати кращий вигляд i бути нiжнiшою на дотик. Вузька позолочена облямiвка оперiзувала його витончений корпус, i своею красою бриг легко затьмарював будь-яку професiйну яхту для прогулянок, що колись з’являлася в тi днi на Сходi. Повинен сказати, що я особисто вiддаю перевагу темно-малиновiй облямiвцi на бiлому корпусi: вона видiляеться бiльш рельефно i коштуе дешевше. Так я i сказав Джасперу. Але де там! Вiн визнавав тiльки краще листкове золото, хоча, по сутi, нiяка прикраса не могла бути досить достойною для майбутнього житла його Фреi.

У його серцi почуття до брига й до дiвчини були нерозривно злитi: так можна сплавити в одному тиглi два дорогоцiнних метали. А полум’я було гаряче, можу вас запевнити. Воно викликало в ньому якесь шалене внутрiшне хвилювання, що виявлялося як у вчинках, так i в бажаннях. Сухорлявий, довготелесий, iз тонким обличчям, хвилястим каштановим волоссям, iз напруженим блиском сталевих очей i швидкими, рвучкими рухами, вiн iнодi нагадував менi блискучий вiдточений меч, що безперестанку виймаеться з пiхов. І тiльки коли вiн перебував бiля дiвчини, – коли вiн мiг на неi дивитися, – ця дивна напруженiсть змiнювалася серйозною вiдданою увагою, з якою вiн стежив за найменшими ii рухами й словами.

Їi холоднокровне, тверезе, добродушне самовладання, здавалося, змiцнювало його серце. А може, на нього так заспокiйливо дiяла чарiвнiсть ii обличчя, ii голосу, ii поглядiв? Однак доводиться думати, що саме все це й запалювало його уяву, якщо джерела любовi лежать в уявi. Проте я не такий, щоб дослiджувати глибше подiбнi таемницi, й менi здаеться, ми забули про бiдного старого Нельсона, що сидить на заднiй верандi й тривожно роздувае щоки.

Я вказав йому, що Джаспера не можна назвати частим вiдвiдувачем. Вiн i його брат плавали по всiх водах Архiпелагу. На це дiдуган Нельсон вiдповiв тiльки – i вiдповiв стурбовано:

– Сподiваюся, Хiмскiрк сюди не загляне, доки тут стоiть цей бриг.

Вiн уже ставився до Хiмскiрка наче до страхопуда! Хiмскiрк! Справдi, йому бракувало терпiння…




II


Ну хто, скажiть, будь ласка, був цей Хiмскiрк? Ви вiдразу побачите, яким нерозумним був цей страх перед Хiмскiрком… Звичайно, чоловiк вiн був досить шкiдливий. Це вiдразу впадало в очi, досить було послухати, як вiн смiеться. Нiщо не викривае яснiше таемних властивостей людини, нiж необережний вибух смiху. Але – боронь боже! – якби ми здригалися вiд кепського реготу, немов заець вiд будь-якого звуку, нам нiчого iншого не залишалося б, як самотностi пустелi або вiдокремленого скиту вiдлюдника. І навiть там нам довелося б терпiти неминучу присутнiсть диявола.

Однак вiн – персона значуща, вiн знав кращi днi й високо стояв у iерархii небесного воiнства. Проте в iерархii земних голландцiв Хiмскiрк, чиi раннi роки навряд чи вiдрiзнялися особливим блиском, був всього-на-всього сорокарiчним флотським офiцером, без будь-яких особливих знайомств чи здiбностей, якими можна похвалитися. Вiн командував «Нептуном» – маленьким канонерським човном, що ходив у водах Архiпелагу й стежив за торговцями. Справдi, не надто високе положення. Повторюю, це був звичайнiсiнький лейтенант, середнiх рокiв, який чесно прослужив двадцять п’ять рокiв i, ймовiрно, в недалекому майбутньому збирався вийти у вiдставку. От i все.

Вiн нiколи не обтяжував своеi голови роздумами про те, що робиться на Семи Островах, доки не почув iз розмов у Мiнтоцi або Палембанзi про красиву дiвчину, що оселилася там. Думаю, цiкавiсть спонукала його заглянути на Острови, а раз побачивши Фрею, вiн взяв собi за правило заiжджати до Нельсона щоразу, як перебував на вiдстанi полудня шляху вiд Островiв.

Я не хочу сказати, що Хiмскiрк був типовим голландським флотським офiцером. Я бачив iх у достатнiй кiлькостi, щоб не допустити цiеi безглуздоi помилки. В нього було велике, гладко виголене обличчя з пласкими смуглявими щоками, а мiж ними розташовувався пухкий рот. У його чорному волоссi срiблилися бiлi нитки, а його неприемнi очi теж були чорними. У нього була погана звичка кидати на всi боки косi погляди, не повертаючи голови, низько посадженоi на короткiй, круглiй шиi. Товстий круглий торс у темнiй куртцi iз золотими джгутами на плечах був поставлений на парi розчепiрених товстих круглих нiг у бiлих дiагонально скроених штанiв. Його круглий череп пiд бiлим кашкетом також здавався надзвичайно товстим, але мiзкiв у ньому було досить, щоб виявити та злiсно використовувати страх бiдолахи Нельсона перед тим, що було надiлено хоча б мiзерною краплею влади.

Хiмскiрк висаджувався на мисi й, перш нiж з’явитися в будинку, мовчазно обходив всю плантацiю, немов це була його власнiсть. На верандi вiн вибирав кращий стiлець i залишався до снiданку або до обiду, не чекаючи навiть натяку на запрошення.

Його слiд було б вигнати вже за одне його ставлення до мiс Фреi. Будь вiн голим дикуном, озброеним списами й отруеними стрiлами, старий Нельсон (або Нiльсен) вийшов би на нього з кулаками. Але цих золотих джгутiв на плечах – до того ж голландських джгутiв – було досить, щоб налякати старого. Вiн дозволяв негiдниковi ставитися до нього з тупою зневагою, пожирати очима його дочку й спустошувати пляшки з його маленького винного льоху.

Дещо не вислизнуло вiд моеi уваги, та якось я спробував висловитися з приводу цього питання. Шкода було бачити страх, що з’явився в круглих очах старого Нельсона. Насамперед вiн заявив, що лейтенант – його добрий друг, дуже славний хлопець. Я не спускав iз нього пильного погляду, i нарештi вiн став заiкатися й зiзнався, що, звичайно, Хiмскiрк не справляе враження людини життерадiсноi, але все ж у глибинi душi…

– Я ще не зустрiчав тут життерадiсних голландцiв, – перебив його я. – Врештi-решт, життерадiснiсть великого значення не мае, але невже ти не бачиш…

Тут Нельсон несподiвано так перелякався, що в мене забракло духу вести далi. Звичайно, я збирався йому сказати, що хлопець переслiдуе його дочку. Це дуже вдалий вираз. Не знаю, на що мiг сподiватися Хiмскiрк, або що вiн задумав зробити. Може, вiн уважав себе чарiвним, або його ввели в оману живi, впевненi, невимушенi манери Фреi. Але факт залишався фактом. Вiн переслiдував дiвчину. Нельсон це не мiг не бачити. Але… вiн уважав за краще закривати на це очi. Вiн не бажав, щоб йому про це говорили.

– Усе, чого я хочу, – це жити з голландською владою мирно та спокiйно, – з присоромленим видом пробурмотiв вiн.

Вiн був невилiковний. Менi стало його шкода, i, думаю, мiс Фрея теж шкодувала свого батька. Вона стримувалася заради нього й робила це просто, без афектацii, навiть добродушно, як i все, що вона робила. Завдання було не з легких, бо залицяння Хiмскiрка мали нахабний вiдбиток презирства, з яким нелегко було примиритися. Голландцi цiеi породи бувають зарозумiлими з тими, хто нижче iх за своiм становищем, а цей офiцер уважав старого Нельсона та Фрею у всьому нижчими за себе.

Не можу сказати, що менi було шкода Фрею. Вона була не з тих, хто ставиться до чого б то не було трагiчно. Можна було спiвчувати iй у ii труднощах, але вона завжди здавалася на висотi свого становища. Своею незворушною яснiстю вона швидше викликала захоплення. Тiльки коли Джаспер i Хiмскiрк бували разом у бунгало, як це iнодi траплялося, вона вiдчувала напруженiсть становища, але й тут не всякий би мiг це помiтити. Тiльки моi очi могли виявити легку тiнь на ii осяяному обличчi. Якось я не втримався, щоб не висловити iй свого схвалення:

– Клянусь, мiс, ви просто чарiвнi.

Вона зустрiла цi слова зi слабкою посмiшкою.

– Найголовнiше – це втримати Джаспера вiд нерозумного вчинку, – сказала вона, i в спокiйнiй глибинi ii чесних очей, що прямо дивилися на мене, я мiг помiтити справжню тривогу. – Ви менi допоможете його стримати правда?

– Звичайно, ми повиннi стримати його, – заявив я, прекрасно розумiючи ii занепокоення. – Адже вiн стае зовсiм божевiльним, коли дратуеться.

– Так! – м’яко погодилася вона: ми з нею завжди жартома лаяли Джаспера. – Але я його трошки приручила. Тепер вiн зовсiм хороший хлопчик.

– І все-таки вiн розчавив би Хiмскiрка, як того чорного таргана, – зауважив я.

– Мабуть! – прошепотiла вона. – А це не годиться, – додала вона поспiшно. – Уявiть собi, у якому становищi опинився б бiдний тато. Крiм того, я думаю стати господинею цього славного брига й плавати в цих морях, а не блукати за десять тисяч миль звiдси.

– Чим швидше ви зiйдете на борт, щоб доглядати за шкiпером i за бригом, тим краще, – серйозно сказав я. – Вони обидва потребують вашоi пiдтримки. Не думаю, щоб Джаспер став тверезим доти, доки не вiдвезе вас трохи далi з цього острова. Ви його не бачите, коли вiн пробувае далеко вiд вас, а я бачу. Вiн постiйно збуджений, i такий його стан майже лякае мене.

Тут вона знову посмiхнулася й знову стала серйозною. Їй, iмовiрно, було неприемно слухати про свою силу, i в неi було усвiдомлення своеi вiдповiдальностi. Несподiвано вона вислизнула вiд мене, бо Хiмскiрк, якого супроводжував старий Нельсон, пiдiйшов до веранди. Ледве його голова опинилася на рiвнi пiдлоги, як неприемнi чорнi очi вже почали метати погляди на всi боки.

– Де ваша дочка, Нельсоне? – запитав вiн таким тоном, наче був необмеженим володарем всесвiту. Потiм вiн повернувся до мене: – Богиня полетiла, а?

Бухта Нельсона, – так ми ii зазвичай називали, – була в той день заповнена кораблями. Спочатку тут був мiй пароплав, потiм – канонерський човен «Нептун» i нарештi бриг «Бонiто», котрий, як i завжди, стояв на якорi так близько до берега, що, здавалося, досить спритна та вправна людина могла б перекинути шапку з веранди на його сумлiнно вичищений пiском квартердек. Мiдь на ньому блищала, як золото, його пофарбований бiлою фарбою корпус сяяв, мов атласна мантiя. Полiроване дерево щогл i великi реi, поставленi поперек судна, надавали йому войовничо-елегантного вигляду. Бриг був гарний. Тож не дивно, що, володiючи таким судном i заручившись обiцянкою такоi дiвчини, як Фрея, Джаспер постiйно перебував вiчно захопленим – землi не чув пiд собою, а це не зовсiм безпечно в нашому свiтi.

Я ввiчливо зауважив Хiмскiрку, що, маючи трьох гостей у будинку, мiс Фрея, безсумнiвно, повинна бути заклопотана по господарству. Звичайно, я знав, що вона вирушила на побачення з Джаспером – на мiсцину бiля берега джерельця – единого на острiвцi Нельсона. Командир «Нептуна» кинув на мене недовiрливий чорний погляд i став влаштовуватися як вдома: вiн опустив свiй щiльний цилiндричний тулуб у гойдалку й розстебнув мундир. Старий Нельсон iз найскромнiшим виглядом сидiв навпроти нього, неспокiйно вирячивши своi круглi очi й обмахуючись капелюхом. Я спробував завести розмову, щоб якось згаяти час. Це виявилося нелегко: похмурий закоханий голландець увесь час переводив погляд з одних дверей на iншi й кожне мое зауваження зустрiчав насмiшкою або незадоволеним бурчанням.

Однак вечiр пройшов чудово. На щастя, ступiнь блаженства був надто значущий для надмiрно ярого захоплення. Джаспер був спокiйний i зосереджений, мовчав i дивився на Фрею. Коли ми поверталися на своi кораблi, я запропонував наступного ранку взяти його бриг на буксир. Я це зробив, щоб вiдвезти його як можна ранiше. У перших холодних променях свiтанку ми пройшли повз канонерського човна, чорного – вiн завмер у гирлi скляноi бухти. Тиша тут не порушувалася жодним звуком. Але сонце з тропiчною швидкiстю встало над горизонтом на висоту, що вдвiчi перевищувала його дiаметр, перш нiж ми встигли обiйти риф i порiвнятися з мисом. Там, на найвищiй скелi, стояла Фрея, вся в бiлому, схожа у своему шоломi на статую войовничоi жiнки з рожевим обличчям. Я прекрасно бачив ii в бiнокль. Вона виразно розмахувала носовою хусткою, а Джаспер, пiдiйнявшись на щоглу свого бiлого гордовитого брига, у вiдповiдь замахав капелюхом.

Незабаром пiсля цього ми розлучилися. Я вiдплив на пiвнiч, а корабель Джаспера, якого пiдганяв легкий вiтер iз корми, повернув на схiд. Здаеться, його шлях лежав до Банджармасiну i двох iнших портiв.

Цей мирний день був останнiм, коли я бачив iх усiх разом. Чарiвно бадьора, рiшуча Фрея, старий Нельсон iз безневинними круглими очима, Джаспер, палкий, сухорлявий i стрункий, iз вузьким обличчям, дивно стриманий, бо бiля своеi Фреi вiн був безмежно щасливий. Усi трое високi, бiлявi, з блакитними очима рiзноманiтних вiдтiнкiв, i серед них похмурий гордовитий чорнявий голландець, майже на цiлу голову нижчий i такий же товстiший за кожного з них, що здавався iстотою, здатною роздуватися, – химерним екземпляром мешканця якоiсь iншоi планети.

Контраст впав менi в очi раптово, коли ми вiдiйшли вiд обiднього столу й стояли на освiтленiй верандi. Вiн переслiдував мене весь вечiр, i я пам’ятаю донинi це враження чогось кумедного i водночас зловiсного.




III


Кiлька тижнiв потому, повернувшись рано вранцi в Сiнгапур пiсля подорожi на пiвдень, я побачив бриг, що стояв на якорi в усiй красi й пишнотi, немов його тiльки що вийняли зi скляного ящика i дбайливо опустили на воду.

Вiн стояв в кiнцi рейду, але я просунувся вперед i став на свое звичне мiсце прямо проти мiста. Не встигли ми поснiдати, як менi доповiли, що човен капiтана Аллена наближаеться до нас.

Його святкова гiчка зупинилася борт до борту з нами, у два стрибки вiн вбiг по парадному трапу i, потиснувши менi руку своiми нервовими пальцями, допитливо вп’явся в мене очима: вiн припускав, що дорогою я заглянув на Сiм Островiв. Я полiз у кишеню за акуратно складеною записочкою, яку вiн вихопив у мене з рук без всяких церемонiй i пiшов з нею на мiсток, щоб прочитати ii на самотi.

Через деякий час – досить значний – я пiшов за ним нагору й застав його, коли вiн крокував уперед i назад: емоцii робили його неспокiйним навiть у момент найглибшого роздуму.

Вiн пiднесено кивнув менi головою.

– Ну, дорогий мiй, – сказав вiн, – тепер я буду рахувати днi.

Я зрозумiв, що вiн хотiв сказати. Я знав, що молодi люди вирiшили втекти з дому i повiнчатися без попереднiх формальностей. Справдi, це було розумне рiшення. Старий Нельсон (або Нiльсен) нiколи не погодився б мирно вiддати Фрею цьому компрометовному Джасперу. Боже! Що скаже голландська влада про такий шлюб! Це курйозно. Але у свiтi немае нiчого бiльш себелюбного й наполегливого, нiж боязка людина, що тремтить над своiм «маленьким маетком», як називав свiй будинок i дiлянку – з постiйними вибаченнями – старий Нельсон. Серце, охоплене цим своерiдним страхом, здатне чинити опiр розуму, почуттям i глузуванню. Воно – кремiнь.

Джаспер усе одно хотiв просити його згоди, а потiм вчинити по-своему. Проте Фрея вирiшила нiчого не говорити, бо «тато тiльки доведе себе до божевiлля». Вiн i справдi мiг захворiти, а тодi в неi забракло б духу його залишити. Ось вам здоровий глузд жiнки й прямота жiночих мiркувань. А потiм – мiс Фрея могла читати «бiдного дорогого тата», подiбно до будь-якоi жiнки, яка читае чоловiка, як розкриту книгу. Якщо дочка вже пiшла, старий Нельсон не став би мучитися. Вiн пiдняв би крик, i кiнця не було б скаргам i нарiканням, але це вже iнша iсторiя. Вiн був би позбавлений справжньоi тортури вагання i не мучився б суперечливими почуттями. А оскiльки вiн був занадто боязкий, щоби бiснуватися, то по закiнченнi перiоду нарiкань присвятив би себе своему «маленькому маетку» й пiдтриманню добрих вiдносин iз владою.

Час зцiлив би все. Фрея думала, що вона може почекати, керуючи поки що своiм власним будинком на чудовому бригу й чоловiком, який ii любив. Це було найкраще життя для неi – вона навчилася ходити не на сушi, а на палубi корабля. Вона була дитям корабля, морською дiвою, якщо така колись iснувала. І, звичайно, вона любила Джаспера i довiряла йому. Але до ii радостi домiшувався i вiдтiнок занепокоення. Дуже красиво й романтично володiти для себе прекрасно загартованим i вiрним мечем-клинком, але чи можна цiею зброею протистояти палицям Долi – це iнше питання.

Вона знала, що в нiй було бiльше «субстанцii», нiж в iнших, – не треба дешевого красномовства, я не кажу про фiзичну вагу. Вона тiльки злегка турбувалася, коли вiн iхав, i в неi був я, який на правах випробуваного довiреного обличчя насмiлювався частенько iй нашiптувати:

– Чим ранiше – тим краще.

Однак у мiс Фреi була особлива жилка впертостi. Вона завжди знаходила пiдставу для вiдтермiнування:

– Не ранiше нiж менi виповниться двадцять один рiк. Тодi люди не вважатимуть мене недостатньо дорослою, щоб вiдповiдати за своi вчинки.

Почуття Джаспера були до такоi мiри поневоленi, що вiн навiть жодного разу не заперечував проти такого рiшення. Вона була чудова – в усьому, що б не робила або не говорила, i… на цьому вiн ставив крапку. Думаю, вiн був досить тонкий, щоб вiдчувати себе навiть задоволеним – час вiд часу. А на втiху в нього був бриг, який, здавалося, був просякнутий душею Фреi, бо все, що б вiн не робив на борту, було освячено його любов’ю.

– Так. Незабаром я почну рахувати днi, – повторив вiн. – Ще одинадцять мiсяцiв. За цей час менi доведеться зробити три рейси.

– Дивiться, як би не сталося бiди, якщо ви будете дуже поспiшати, – застерiг його я.

Але в нього був гордовитий вигляд, i, смiючись, вiн вiдмахнувся вiд мого застереження.

– Дурницi! Нiчого, нiчого не може трапитися з бригом, – вигукнув вiн, немов полум’я його серця могло свiтити в темнi ночi на невiдомих морях, а образ Фреi – служити непогрiшним маяком серед прихованих мiлин; як нiби вiтри повиннi були охороняти його майбутне, а зiрки – боротися за нього на шляхах своiх; немов магiя його пристрастi мала владу керувати судном на краплi роси або провести його крiзь вушко голки тiльки тому, що цьому бригу випав чудовий жереб служити любовi, – любовi, сповненоi великоi принади, любовi, здатноi зробити всi земнi шляхи надiйними, легкими й променистими.

– Гадаю, – сказав я, коли вiн висмiяв мое досить невинне зауваження, – гадаю, сьогоднi ви вiдпливаете.

Справдi, такими були його плани. Вiн не знявся на свiтанку тiльки тому, що чекав мене.

– І уявiть собi, що сталося вчора! – вiв далi вiн. – Мiй помiчник несподiвано мене залишив. Мав виiхати. За такий короткий час нiкого не знайдеш, i я думаю взяти iз собою Шульца. Славнозвiсний Шульц! Що, трошки пiдстрибнули вiд несподiванки? Кажу вам, вчора, пiзно ввечерi, я пiшов i вiдкопав Шульца пiсля нескiнченних клопотiв. «Я – ваш слуга, капiтан, – сказав вiн своiм дивовижним голосом, – але з жалем мушу зiзнатися, що менi буквально нiчого надiти. Менi довелося поступово розпродати весь свiй гардероб, щоб роздобути трошки iжi». Що за голос у цiеi людини. Кажуть, голос може зворушити й камiнь! А ось люди начебто звикли до нього. Ранiше я нiколи його не бачив, i, чесне слово, у мене сльози навернулися на очi. На мое щастя було темно. Вiн спокiйно сидiв пiд деревом, у тубiльному селищi, худий, як дошка, а коли я придивився до нього, виявилося, що на ньому надiта всього-на-всього стара паперова фуфайка i рвана пiжама. Я купив йому шiсть бiлих костюмiв i двi пари парусинових туфель. Я не можу знятися з якоря без помiчника. Повинен взяти будь-кого. Тепер я iду на берег записати його, потiм повертаюся з ним на борт – i в дорогу. Ну, чи не божевiльний я, а? Звичайно, божевiльний! Нумо! Викладайте вiдверто. Дайте собi волю. Менi подобаеться, коли ви не стримуете себе.

Вiн явно чекав, що я буду лаятися. Тому я з особливим задоволенням був аж занадто спокiйним.

– Найгiрше, що можна сказати проти Шульца, – безпристрасно почав я, схрестивши руки, – це – неприемна звичка обкрадати комори кожного судна, на яке вiн тiльки потрапляе. Це вiн буде робити. Ось все, що можна проти нього сказати. Я рiшуче не вiрю цiй iсторii, яку розповiдае капiтан Робiнсон, нiби Шульц змовився в Чантабене з якимись негiдниками з китайськоi джонки вкрасти якiр iз носа шхуни «Богемська дiвчина». Взагалi iсторiя Робiнсона занадто хитромудра. Інша ж розповiдь механiкiв iз «Нань-Шаню». Вони нiбито застали Шульца опiвночi в машинному вiддiленнi, коли той трудився над мiдними пiдпорами, щоб знести iх на берег i продати. Це здаеться менi ймовiрнiшим. За винятком цiеi маленькоi слабкостi, дозвольте вам сказати, що Шульц як моряк кращий за багатьох iз тих, хто за все свое життя не взяв у рот нi краплi спиртного, можливо, в моральному вiдношеннi вiн навiть не гiрший за деяких людей, нам iз вами вiдомих, хто нiколи не крав жодного пеннi. Вiн може бути небажаною особою на борту судна, але оскiльки вибору у вас немае, я думаю, з ним вдасться впоратися. Тут важливо зрозумiти його психологiю. Не давайте йому грошей доти, доки з ним не покiнчите. Нi цента, як би вiн вас не просив. Мабуть, iз тiеi хвилини, коли ви дасте йому грошi, вiн i почне красти. Просто пам’ятайте про це.

Я насолоджувався недовiрливим подивом Джаспера.

– Чорт би його побрав! – вигукнув вiн. – Так навiщо це йому? Чи не хочете ви пожартувати надi мною, друже?

– Нi, зовсiм не хочу. Ви повиннi зрозумiти психологiю Шульца. Його не можна назвати нi бродягою, нi пiжоном. Не схоже, щоб вiн став шлятися i розшукувати людину, яка запропонувала б йому стаканчик. Але уявiть собi: вiн сходить на берег iз п’ятьма доларами або п’ятдесятьма – це все одно – в кишенi… Пiсля третьоi або четвертоi склянки вiн п’янiе i стае щедрим. Вiн або розсипае грошi по всiй пiдлозi, або розподiляе мiж усiма присутнiми; дае кожному, хто тiльки бере. Потiм йому спадае на думку, що ще занадто рано, а йому i його друзям потрiбно до ранку випити ще чимало склянок. І ось вiн весело вiдправляеться на свое судно. Ноги його i голова нiколи не пiддаються хмелю. Вiн пiднiмаеться на борт i просто бере перший-лiпший предмет, який здаеться йому гiдним, – лампу з каюти, бухту каната, мiшок сухарiв, бiдон з олiею – i без всяких роздумiв обмiнюе це на грошi. Такий процес, що вiдбуваеться в ньому. Це так i тiльки так. Вам потрiбно стежити за ним, щоб вiн не вiддався слабкостi. От i все.

– До бiса його психологiю, – пробурчав Джаспер. – Але людина з таким голосом, як у нього, гiдна розмовляти з ангелами. Як ви думаете, вiн невилiковний?

– На мою думку, вiн був невилiковним. Його нiхто не переслiдував судовим порядком, але жодна людина бiльше його не наймала. Я боявся – вiн закiнчить тим, що помре у якiйсь дiрi.

– Так… – розмiрковував Джаспер. – Але «Бонiто» не веде торгiвлi з цивiлiзованими портами. Тут йому буде легше не збитися з прямого шляху.

То була правда. Бриг вiв справи на берегах, не займаних цивiлiзацiею, з невiдомими раджами, що мешкали в майже недослiджених гаванях; iз тубiльними поселеннями, розкиданими по течiях таемничих рiчок – iз похмурими, облямованими лiсом гирлами серед блiдо-зелених рифiв i слiпучих мiлин, серед рiчок, що котяться в пустельнi протоки, де спокiйна блакитна вода iскриться сонячним свiтлом. Самотнiй, далеко вiд уторованих шляхiв, бриг ковзав, увесь бiлий, навколо темних, похмурих пiщаних кiс, вiн випливав, як привид, через миси, що чорнiють у мiсячному свiтлi, або лежав, подiбно сплячiй морськоi птицi, в тiнi безiменноi гори в очiкуваннi сигналу. В туманнi непогожi днi вiн раптом з’являвся у Яванському морi, презирливо розрiзаючи короткi ворожi хвилi; або його бачили далеко-далеко – маленьку блискучу бiлу плямочку, що ковзала вздовж пурпуровоi маси грозових хмар, якi нагромаджувалися на горизонтi. Інодi, на рiдкiсних поштових лiнiях, де цивiлiзацiя стикаеться з лiсовими таемницями, наiвнi пасажири, товплячись бiля поручнiв, кричали, з цiкавiстю вказуючи на бриг: «А, ось яхта!», – а голландський капiтан, кинувши ворожий погляд, зневажливо бурчав: «Яхта! Нi! Це всього-на-всього англiець Джаспер. Дрiбний торговець…»

– Хороший моряк, ви кажете! – вигукнув Джаспер, усе ще обмiрковуючи питання про безнадiйного Шульца з дивно зворушливим голосом.

– Першокласний. Запитайте кого завгодно. Рiдкiсна знахiдка, але неможлива людина, – заявив я.

– Йому випаде нагода виправитися на бригу, – зi смiхом сказав Джаспер. – Там, куди я на цей раз вирушаю, вiн не матиме спокуси нi пиячити, нi красти.

Я не наполягав на бiльш певних вiдомостях. Оскiльки ми з ним спiлкувалися досить близько, то я був досить обiзнаний про хiд його справ.

Коли ми мчали до берега в його гiчцi, вiн несподiвано запитав:

– До речi, чи не знаете ви, де Хiмскiрк?

Я крадькома глянув на нього й заспокоiвся. Це питання вiн поставив не як закоханий, а як торговець.

– Я чув, що вiн у Палембанзi. «Нептун» несе службу близько Флореса i Сумбави, i повiдомив йому про це.

Хiмскiрк опинився осторонь вiд його шляху. Аллен був задоволений.

– Знаете, – вiв далi вiн, – цей хлопець бавиться бiля берегiв Борнео тим, що скидае моi буi. Менi довелося поставити ще кiлька в гирлах рiчок. На початку року один торговець iз Целебесу, захоплений штилем, застав його за цiею справою. Вiн пустив свою канонерку прямо на них, розбив на шматки один за iншим два буi, а потiм спустив човен, щоб витягнути третiй буй. А я пiв року тому порався без кiнця, щоб змiцнити його в брудi, як вiху. Чули ви про будь-що бiльш провокацiйне, а?

– Я б не став сваритися з цим ницим чоловiком, – зауважив я недбало, але насправдi сильно стривожився цiею новиною. – Воно того не вартуе.

– Я – сваритися! – вигукнув Джаспер. – Я не хочу сваритися. Я не стану чiпати жодного волоска на його потворнiй головi. Друже, коли я думаю про день повнолiття Фреi, весь свiт менi стае милим, включно з Хiмскiрком. Але все-таки це паскудна, злiсна забава.

Ми розпрощалися досить поспiшно на набережнiй, бо кожен iз нас поспiшав у своiх справах. Я був би сильно пригнiчений, знай тодi, що це поспiшне рукостискання й «До побачення, друже. Хай щастить», – було нашим останнiм прощанням.

Коли вiн повернувся в Протоки, я був у плаваннi, й вiн поiхав, не дочекавшись мого повернення. Вiн хотiв зробити три рейси до дня народження Фреi. У бухтi Нельсона я розминувся з ним усього на кiлька днiв.

Фрея i я з великим задоволенням i повним схваленням розмовляли про «цього безумця» й «повного iдiота». Вона вся iскрилася веселощами, хоча тiльки що розлучилася з Джаспером. Але ця розлука мала бути останньою.

– Вiдправляйтеся на борт якнайшвидше, мiс Фрея, – благав я.

Вона прямо подивилася менi в обличчя, злегка почервонiла й вiдповiла з якимось серйозним запалом, наче голос у неi здригнувся:

– Наступного ж дня.

О, так! Наступного ж дня пiсля того, як iй виповниться двадцять один рiк. Я був задоволений цим натяком на глибоке почуття. Здавалося, i вона, нарештi, втомилася вiд вiдстрочки, на якiй сама наполягала. Я подумав, що на неi сильно подiяло нещодавне вiдвiдування Джаспера.

– Правильно, – додав я. – Менi буде значно спокiйнiше, знаючи, що ви взялися доглядати за цим божевiльним. Не втрачайте нi хвилини. Вiн, звичайно, з’явиться вчасно… якщо небеса не впадуть.

– Так. Якщо тiльки не… – повторила вона задумливо пошепки, пiднявши очi до вечiрнього неба, не заплямованого жодною хмаркою. Деякий час ми мовчки дивилися на море, що розкинулося внизу. В сутiнках воно здавалося таемниче спокiйним, немов довiрливо готувалося до довгого сну в цю теплу тропiчну нiч. І тиша навколо нас, здавалося, не мала меж, не мала кiнця.

А потiм ми знову стали говорити про Джаспера у звичайному нашому тонi. Ми погодилися, що в багато в чому вiн занадто безрозсудний. На щастя, бриг був на висотi. Здавалося, все було йому пiд силу.

– Справжнiй скарб, – сказала мiс Фрея.

Вона i ii батько провели день на борту. Джаспер пригощав iх чаем. Батько бурчав… Я чiтко побачив пiд бiлоснiжним тентом брига старого Нельсона, охопленого тривогою. Вiн, як завжди, обмахувався капелюхом. Комедiйний татусь… Я дiзнався про нову форму божевiлля Джаспера: вiн був засмучений тим, що не мiг приробити до всiх дверей кают ручки з масивного срiбла.

– Нiби я дозволила б йому це! – з жартiвливим обуренням помiтила мiс Фрея.

Мiж iншим, я дiзнався ще, що Шульц, морський клептоман iз патетичним голосом, поки що тримаеться на своему мiсцi зi схвалення мiс Фреi. Джаспер довiрив дамi серця свiй намiр виправити психологiю цього хлопця. Так звичайно. Весь свiт був його другом, – адже вiн дихав одним повiтрям iз Фреею.

Випадково в розмовi я згадав iм’я Хiмскiрка i, на превеликий свiй подив, налякав мiс Фрею. Очi ii висловили щось схоже на страждання, i водночас вона прикусила губу, наче стримуючи вибух смiху. О, так! Хiмскiрк був у бунгало одночасно з Джаспером, але вiн приiхав на день пiзнiше. Поплив вiн в один день iз бригом, але через кiлька годин пiсля нього.

– Якою перешкодою, мабуть, вiн був для вас двох, – спiвчутливо сказав я.

Вона глянула на мене якось злякано й весело i раптом вибухнула дзвiнким смiхом:

– Ха-ха-ха!

Я вiд щирого серця приеднався до неi, але мiй смiх лунав не так чарiвно.

– Ха-ха-ха!.. Ну, хiба це не гротеск? Ха-ха-ха!

Безглуздо лютi круглi очi старого Нельсона i його запобiгливе ставлення до лейтенанта – все це викликало новий напад смiху.

– Вiн мае вигляд, – ледве вимовив я, – вiн мае вигляд – ха-ха-ха! – серед вас трьох… як нещасний чорний тарган. Ха-ха-ха!

Вона знову дзвiнко розсмiялася, втекла у свою кiмнату й зачинила за собою дверi, залишивши мене в глибокому подивi. Я вiдразу перестав смiятися.

– Над чим ви смiялися? – пролунав голос старого Нельсона зi сходинок веранди.

Вiн пiднявся, сiв i роздув щоки з невимовно дурним виглядом. Однак менi вже не хотiлося бiльше смiятися. «І над чим, чорт забирай, ми так нестримно смiялися?», – запитував я себе. Раптом я вiдчув смуток.

Та точно ж! Першою засмiялася Фрея. «Дiвчина перевтомлена», – подумав я. І, справдi, це було не дивно.

Я не мав вiдповiдi на запитання старого Нельсона, але вiн був занадто засмучений вiзитом Джаспера, щоб думати про щось сторонне. Вiн навiть запитав мене, чи не вiзьмуся я натякнути Джасперу, що тут, на Семи Островах, у ньому немае потреби. Я заявив, що не бачу потреби в цьому. Грунтуючись на деяких обставинах, що недавно дiйшли до мого вiдома, я смiю думати – в недалекому майбутньому Джаспер Аллен не стане його турбувати.

Вiн серйозно вигукнув:

– Слава Богу! – так що я знову мало не розреготався, однак вiн не зрадiв.

Мабуть, Хiмскiрк доклав цього разу всiх зусиль, щоб залишити максимально неприемне враження. Лейтенант сильно налякав старого Нельсона, висловивши похмуре здивування, що уряд дозволив бiлiй людинi оселитися в цих мiсцях.

– Це суперечить нашiй полiтицi, – зауважив вiн.

Вiн також звинуватив старого в тому, що вiн, власне, не краще вiд англiйця, i навiть намагався затiяти з ним сварку через його незнання голландськоi мови.

– Я занадто старий, щоб вивчати ii тепер, сказав я йому, – сумно зiтхнув старий Нельсон (або Нiльсен). – А вiн каже, що менi вже давним-давно слiд було вивчити голландську. Я оселився на проживання в голландських колонiях. Мое незнання голландськоi, каже вiн, обурливе. Вiн так люто зi мною поводився, немов я – якийсь китаець.

Зрозумiло, що його мучили навмисне. Вiн не згадав про те, скiльки пляшок свого найкращого кларета вiн виставив на вiвтар примирення. Мабуть, вливання були ряснi. Однак старий Нельсон (чи Нiльсен) по натурi своiй був гостинним. Проти цього вiн нiчого не мав; а я шкодував тiльки про те, що ця чеснота звернулася на лейтенанта – командира «Нептуна». Я горiв бажанням повiдомити йому, що, цiлком iмовiрно, вiн буде позбавлений також i вiдвiдувань Хiмскiрка. Я цього не зробив тiльки зi страху (безглуздого, мабуть) викликати в нього будь-якi пiдозри. Начебто вони могли виникнути у цього простодушного комедiйного батька!

Досить дивно, що останне слово на тему про Хiмскiрка сказала Фрея й саме в такому сенсi. За обiдом лейтенант вперто не сходив з язика старого Нельсона. Нарештi я ледь чутно пробурчав:

– Чорт би забрав того лейтенанта!

Я бачив, що дiвчину також охоплював вiдчай.

– І вiн був зовсiм нездоровий – правда, Фрее? – голосив старий Нельсон. – Може, тому-то вiн i був таким сварливим, а, Фрее? Вiн мав дуже поганий вигляд, коли залишив нас так раптово. Може, й печiнка у нього не в порядку.

– Ну врештi-решт вiн видужае, – нетерпляче сказала Фрея. – І досить вже про нього турбуватися, тато. Дуже можливо, що ти довго його не побачиш.

Погляд, яким вона вiдповiла на мою стриману посмiшку, був невеселий. За останнi двi години очi ii нiби запали, обличчя зблiдло. Ми занадто багато смiялися. Вона перевтомилася! Схвильована наближенням вирiшального моменту, щира, смiлива, самовпевнена, вона, проте, повинна була, вирiшивши, вiдчувати бiль i докори сумлiння. Та сила любовi, яка привела ii до цього рiшення, повинна була, з iншого боку, викликати в нiй сильну напругу, що не була позбавлена, можливо, i легких докорiв сумлiння. Вона була чесна… а тут, навпроти неi, за столом, сидiв бiдний старий Нельсон (або Нiльсен) i дивився на неi круглими очима, такий кумедний у своiй лютi, що мiг зворушити найбезтурботнiше серце.

Вiн рано пiшов до своеi кiмнати, щоб заколисати себе перед сном переглядом рахункових книг. Ми вдвох ще близько години сидiли на верандi, мляво обмiнюючись порожнiми фразами, немов були душевно виснаженi нашою довгою денною розмовою на одну-едину важливу тему. І, проте, було щось, про що вона могла сказати друговi, але не сказала. Ми розпрощалися мовчки. Може, вона не довiряла моему чоловiчому здоровому глузду… О, Фрее!

Спускаючись крутою стежкою до пристанi, я зустрiв у тiнi валунiв i чагарнику закутану жiночу фiгуру. Спочатку вона мене злякала, несподiвано з’явившись на стежцi через скелi, але через секунду менi спало на думку, що це тiльки покоiвка Фреi, покруч – наполовину малайзiйка, наполовину португалка. Бiля будинку часто миготiло ii оливкове обличчя й слiпучо-бiлi зуби. Інодi я стежив за нею здалеку, коли вона сидiла поблизу будинку в тiнi фруктових дерев, розчiсуючи i заплiтаючи в коси свое довге волосся кольору воронячого крила. Здавалося, це було ii головне заняття у вiльний час. Ми часто обмiнювалися кивками та посмiшками, а iнодi й кiлькома словами. Вона була гарненьким створiнням. А якось я спостерiгав, як вона робить кумеднi, виразнi гримаси за спиною Хiмскiрка. Я знав вiд Джаспера, що вона посвячена в таемницю – як субретка в комедiях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на ii незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кiнця життя». Але навiщо вона бродить поблизу бухти вночi – якщо не через своi власнi любовнi справи, питав я себе. Однак, як я знав, нiкого для неi не знайшлося по всiй групi Семи Островiв. Раптом менi спало на думку, що вона пiдстерiгала тут мене.

Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до нiг, темна й сором’язлива. Я пiдiйшов до неi, а що я вiдчував – до цього нiкому немае дiла.

– Що таке? – запитав я дуже тихо.

– Нiхто не знае, що я тут, – прошепотiла вона.

– І нiхто нас не бачить, – шепнув я у вiдповiдь.

До мене долинув шепiт:

– Я так злякалася.

Раптом зi ще освiтленоi веранди на висотi сорока футiв над нашими головами пролунав дзвiнкий владний голос Фреi, який змусив нас здригнутися:

– Антонiе!

З приглушеним вигуком полохлива дiвчина зникла зi стежки. В ближнiх кущах зашарудiло, потiм настала тиша. Я чекав у подивi. Вогнi на верандi згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись бiльше нiж будь-коли.

Менi особливо запам’яталися всi подробицi цього вiзиту – останнього мого вiзиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Менi довелося вiдчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке вiдправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати двi коротенькi записки: одну – Фреi, другу – Джасперу. Пiзнiше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Вiдповiдi я не отримав. Тодi я вiдшукав його брата, точнiше – единокровного брата, лондонського адвоката, блiдого спокiйного маленького чоловiчка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярiв.

Джаспер у батька був единою дитиною вiд другого шлюбу, який не зустрiв схвалення з боку першоi, вже дорослоi сiм’i.

– Ви не чули про нього цiлi столiття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмiлюся запитати, що ви маете на увазi у цьому разi пiд «столiттями»?

– А те, що менi немае дiла, чи почую я про нього будь-коли, чи нi, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприемним.

Я не мiг сварити Джаспера за те, що вiн не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому вiн не написав менi – врештi-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватiстю, природною в станi безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нiчого й не отримав. І Схiд, здавалося, випав з мого життя без всякого вiдгомону, як камiнь, що падае в загадкову глибину бездонного колодязя.




IV


Я вважаю, похвальнi мотиви е достатнiм виправданням майже будь-якого вчинку. Що може бути – абстрактно – бiльш похвальним нiж рiшення дiвчини не турбувати «бiдного тата» i ii прагнення будь-що-будь утримати свого обранця вiд необачного вчинку, який може поставити пiд загрозу iхне щастя? Не можна собi уявити нiчого бiльш неясного й обережного. Слiд також зважити на самовпевнений характер дiвчини й небажання, що властиве всiм жiнкам, – я кажу про жiнок розважливих, – здiймати галас навколо подiбних питань.

Як вже було сказано вище, Хiмскiрк з’явився в бухту Нельсона через деякий час пiсля приiзду Джаспера. Побачивши бриг, що стоiть на якорi перед самим бунгало, вiн вiдчув сильне роздратування. Вiн не помчав на берег, ледь якiр торкнувся дна, як зазвичай робив Джаспер. Замiсть цього вiн забарився на квартердеку, бурмочучи собi пiд нiс; потiм сердитим голосом наказав спустити човен. Існування Фреi, що приводило Джаспера у стан блаженного ширяння над землею, для Хiмскiрка було приводом до таемних страждань i довгих похмурих роздумiв.

Пропливаючи повз бриг, вiн грубо гукнув його i запитав, чи е на борту капiтан. Шульц, красивий i витончений у своему бездоганно бiлому костюмi, перехилився через гакаборт, знайшовши це кумедним. Вiн з гумором подивився на човен Хiмскiрка i вiдповiв iз люб’язними iнтонацiями своiм прекрасним голосом:

– Капiтан Аллен нагорi в будинку, сер.

Однак вираз його обличчя вiдразу змiнився, коли у вiдповiдь на це повiдомлення Хiмскiрк люто загарчав:

– Чого ви, чорт забирай, посмiхаетеся?

Шульц дивився йому вслiд: Хiмскiрк висадився на берег i замiсть того, щоб йти до будинку, пiшов iншою стежкою вглиб острова.

Охоплений пристрастю голландець знайшов старого Нельсона (або Нiльсена) у його сараях, де той спостерiгав, як збирають тютюн. Тютюн у нього був надзвичайно якiсним, хоча врожай – невеликий. Старий насолоджувався вiд щирого серця, але Хiмскiрк швидко поклав край цiй невиннiй розвазi. Вiн сiв поруч зi старим i, завiвши розмову, яка, як йому було вiдомо, найкраще досягала мети, швидко увiгнав його в пiт i довiв до стану прихованого хвилювання. Це була жахлива розмова про «владу», а старий Нельсон намагався захищатися. Якщо вiн i мав справу з англiйськими купцями, то тiльки тому, що йому доводилося якось розподiляти свою продукцiю. Вiн говорив найбiльш запобiгливим тоном, i здавалося – саме це й розпалило Хiмскiрка, який почав сопiти, i гнiв його все зростав.

– А цей Аллен гiрше за них усiх, – гарчав вiн. – Ваш близький друг, а? Ви залучили сюди цiлу купу цих англiйцiв. Не слiд було дозволяти вам тут селитися! Не слiд було. Що вiн тут робить?

Старий Нельсон (або Нiльсен), сильно хвилюючись, оголосив, що Джаспер не належить до кола його близьких друзiв. Вiн зовсiм йому не друг. Вiн – Нельсон – купив у нього три тонни рису для своiх робiтникiв. Хiба це доказ дружби? Нарештi Хiмскiрк випалив те, що його гризло:

– Так! Продае три тонни рису й флiртуе три днi з вашою дочкою. Я вам кажу, як друг, Нельсоне: так не годиться. Вас тут тiльки терплять.

Старий Нельсон був захоплений зненацька, але оговтався досить швидко. Не годиться! Зрозумiло! Звичайно, так не годиться! Остання людина у свiтi. Проте його дочка байдужа до цього хлопця й занадто розважлива, щоб у когось закохатися. Вiн дуже серйозно намагався вселити Хiмскiрку свою власну впевненiсть у цiлковитiй безпецi. А лейтенант, кидаючи навсiбiч недовiрливi погляди, все ж схильний був йому вiрити.

– Багато ви знаете, – пробурчав вiн, однак.

– Проте я знаю, – наполягав старий Нельсон iз тим бiльшим завзяттям, що хотiв заглушити сумнiви, що виникли в його власнiй головi. – Моя власна дочка! У моему власному домi, й щоб я нiчого не знав! Та що ви! Славна була б штука, лейтенанте.

– Здаеться, вони непогано розважаються, – похмуро зауважив Хiмскiрк. Імовiрно, вони й зараз разом, – додав вiн, вiдчуваючи гострий бiль, що змiнив його глузливу посмiшку – такою вiн уважав ii сам – в дивну гримасу.

Змучений Нельсон замахав на нього руками. У глибинi душi його зачепила ця наполегливiсть, а безглуздiсть ii навiть почала його дратувати.

– Дурницi! Дурницi! Ось що я вам скажу, лейтенанте: iдiть ви в будинок i випийте перед обiдом краплю джину. Покличте Фрею. Я повинен простежити, щоб останнiй тютюн прибрали до ночi, але я швидко прийду.

Хiмскiрк почув цю пропозицiю. Вона вiдповiдала його таемному бажанню, але думав вiн не про спиртне. Старий Нельсон дбайливо крикнув услiд широкiй спинi, щоб вiн комфортно влаштовувався – на верандi стоiть ящик iз манiльськими сигарами.

Старий Нельсон мав на увазi захiдну веранду, ту, що слугувала вiтальнею бунгало й була iз жалюзi з iндiйського очерету найкращоi якостi. Схiдна веранда – його власний притулок, де вiн вдавався до тривожних роздумiв i пишався собою, – була завiшана щiльними шторами з парусини. Пiвнiчна веранда, власне кажучи, зовсiм i не була верандою – вона бiльше нагадувала довгий балкон. Вона не сполучалася з двома iншими верандами, i потрапити на неi можна було тiльки через коридор усерединi будинку. Таке розташування робило ii найкращим мiсцем для тихих дiвочих роздумiв, а також для бесiд, нiби й безглуздих, але, протiкаючи мiж хлопцем i дiвчиною, сповнених глибоким, невимовним змiстом.

Ця пiвнiчна веранда була оповита лiанами. Кiмната Фреi виходила на неi, i дiвчина влаштувала тут свiй будуар за допомогою кiлькох очеретяних стiльцiв i такого самого дивана. На цьому диванi вона i Джаспер сидiли поруч так близько, як тiльки можливо в цьому недосконалому свiтi, де одне тiло не може перебувати одночасно у двох мiсцях, а два тiла не можуть бути в одному мiсцi в один i той же час. Так просидiли вони цiлий день, i я не кажу, що iхня розмова була позбавлена сенсу. До ii любовi домiшувалося легке, цiлком зрозумiле занепокоення, – як би вiн у своему пiднесеному настроi не розбив свое серце об якусь невдачу, – i Фрея, звичайно, говорила з ним дуже розважливо й тверезо. Вiн, нервовий i рiзкий, коли був десь далеко вiд неi, тепер здавався зовсiм пiдлеглим iй завдяки великому чуду бути коханим. Коли вiн народився, батько його був старий; рано втративши матiр, його, зовсiм молодого, вiдрядили в море, щоб не стояв на завадi батьку, i у своему життi мало бачив нiжностi.

На цiй вiдокремленiй, заплетенiй лiанами верандi в цей вечiрнiй час вiн нахилився i, оповитий руками Фреi, цiлував iх – то одну, то iншу, а вона посмiхалася й дивилася вниз, на його опущену голову, спiвчутливо i схвально. У цей самий момент Хiмскiрк наблизився до дому з пiвночi.

З цього боку на сторожi стояла Антонiя, але вона вартувала не дуже-то добре. Сонце сiдало, – вона знала, що ii молода господиня й капiтан «Бонiто» незабаром повиннi розлучитися. З квiткою у волоссi вона бродила туди-сюди по сутiнковому гаю й наспiвувала напiвголосно, як раптом на вiдстанi фута вiд неi з-за дерев виринув лейтенант. Як перелякана лань, вона вiдскочила в бiк, але Хiмскiрк, зрозумiвши, що вона тут робить, кинувся до неi i, схопивши ii за лiкоть, своею товстою рукою затулив iй рота.

– Якщо ти хочеш здiйняти галас, я тобi шию скручу!

Це образливий вислiв сильно злякав дiвчину. Хiмскiрк ясно бачив на верандi золотисту голову Фреi i поруч, дуже близько вiд неi, iншу голову. Вiн потягнув за собою обхiдним шляхом дiвчину, що навiть не намагалася чинити опiр, i злобно штовхнув ii до бамбукових хатин, де жили слуги.

Вона була дуже схожа на вiрну камеристку з iталiйськоi комедii, але у цей момент, онiмiвши вiд жаху, стрiлою помчала вiд цього товстого, коротенького чорноокого чоловiка з пальцями, що стискали ii, як лещата. Тремтячи всiм тiлом, страшно перелякана, але вже готова смiятися, вона здалеку бачила, як вiн увiйшов до хати iз заднiх дверей.

Усерединi бунгало було роздiлене двома коридорами, що перетиналися посерединi. Дiйшовши до цього мiсця, Хiмскiрк злегка повернув голову лiворуч й отримав доказ «розваги», який так суперечив запевненням старого Нельсона, що вiн похитнувся, i кров ударила йому в голову. Двi бiлi фiгури, що чiтко видiлялися проти свiтла, стояли в позi, що не викликала сумнiву. Руки Фреi обвилися навколо шиi Джаспера, а голова ii притискалася до його щоки. Хiмскiрк пiшов далi, давлячись прокльонами, якi раптово пiдступили до самого горла. Опинившись на захiднiй верандi, вiн, як слiпий, натрапив на один стiлець, а потiм впав на iнший, немов земля захиталася в нього пiд ногами. Вiн занадто довго потурав звичцi подумки вважати Фрею своею власнiстю.

«Так ось як ти розважаеш своiх гостей, – ти…», – думав вiн, до такоi мiри обурений, що навiть не мiг знайти досить принизливого епiтета.

Фрея ворухнулась i вiдкинула голову.

– Хтось увiйшов, – шепнула вона.

Джаспер, притискав ii до своiх грудей i дивився вниз на ii обличчя. Вiн спокiйно вiдповiв:

– Твiй батько.

Фрея спробувала звiльнитися, але в неi рiшуче забракло духу вiдштовхнути його.

– Менi здаеться, це Хiмскiрк, – шепнула вона йому.

Вiн, у тихому захватi занурюючись у ii очi, почувши його iм’я, слабо посмiхнувся.

– Цей осел завжди скидае моi буi в гирлi рiчки, – прошепотiв вiн.

Нi з якого iншого боку вiн Хiмскiрком не цiкавився; але Фрея ставила собi запитання, чи бачив iх лейтенант…

– Пусти мене, дитя, – зажадала вона пошепки – ii тон не допускав заперечень.

Джаспер негайно пiдкорився i, вiдступивши назад, став споглядати ii обличчя пiд iншим кутом.

– Я повинна пiти подивитися, – стурбовано сказала вона собi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhozef-konrad/freya-iz-semi-ostroviv/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения